Нормативні засоби захисту прав жінок на міжнародному рівні

Метою цієї статті є проаналізувати основні наявні на міжнародному рівні засоби[1] захисту прав жінок доступні до використання українкам. Авторка поділяє останні на інституційні та нормативні в залежності від характеру та форми застосування. До першої категорії ми відносимо інституції (органи/установи/організації/посадові особи), які можуть та мають сприяти відновленню порушених прав; до другої – нормативно-правові документи, звернення до яких може бути здійснено при обгрунтуванні існування порушення права. Цей доробок окреслює останні. Важливою його особливістю є використання актуальних посилань щодо всіх зазначених способів захисту, що забезпечує можливість читачів та читачок безпосередньо ознайомитись із повним текстом документів, які згадуються у статті.


ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД МІЖНАРОДНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

Питання захисту прав жінок визнано одним із ключових в контексті побудови демократичних держав на міжнародному рівні. У зв’язку із цим ще з початку ХХ ст. почали з’являтись норми, що встановлюють рівність прав жінок та чоловіків у різноманітних сферах суспільного життя . Так, Світлана Сергєєва стверджує, що вже у 1902 році в Гаазі були прийняті міжнародні конвенції, що стосувалися колізій національних законів з питань шлюбу, розлучення та опіки на неповнолітніми, а в 1904 році та 1910 році – міжнародні конвенції, що стосувались заборони торгівлі жінками та дітьми. Міжнародне співробітництво держав, яке мало відношення до прав жінок, здійснювалося в трьох ключових напрямах: боротьба зі злочинністю (наприклад, протидія проституції); вирішення колізій національного права держав з різних питань (наприклад, щодо громадянства жінок); міжнародне регулювання праці (наприклад, особлива охорона жіночої праці). Своїм існуванням ці норми опосередковано слугували захисту тих або інших прав жінок, зокрема, на життя, свободу, особисту недоторканість, права на громадянство, на особливу охорону праці. Хоча, як правило, власне захист прав жінок не ставився державами за мету при підписанні такого роду міжнародних угод[2].

Проте тільки з другої половини ХХ століття з активізацією роботи Міжнародної організації праці, що була заснована 1919 року; зі створенням Організації Об’єднаних Націй 1945 року; та початком діяльності Ради Європи 1946 року ці питання отримали нову інтерпретацію, а концепція рівності жінок та чоловіків набула свого розвитку та нормативного утвердження в прийнятих зазначеними органами документах.


Назва документу

Рік прийняття

Рік підписання/ ратифікації[3] Україною

1

Конвенція про примусову чи обов'язкову працю №29

1930

1956

2

Загальна декларація прав людини

1948

3

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

1950

1997

4

Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності N100

1951

1956

5

Конвенція про політичні права жінок

1952

1954

6

Конвенція про громадянство одруженої жінки

1957

1958

7

Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять № 111

1958

1961

8

Конвенції про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбу

1962

Не ратифікована СРСР

9

Міжнародний пакт про громадські і політичні права

1966

1973

10

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права

1966

1973

11

Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок

1979

1981

12

Конвенція про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками №156

1981

1999

13

Декларація Кабінету міністрів Ради Європи «Про рівноправність жінок і чоловіків»

1988

14

Декларація про викорінювання насилля щодо жінок

1993

15

Пекінська декларація

1995

16

Європейська соціальна хартія (переглянута)

1996

2006

17

Декларація Тисячоліття Організації Об’єднаних Націй

2000

18

Рекомендація № Rec (2003) 3 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про збалансоване представництво жінок і чоловіків у процесі прийняття політичних та суспільних рішень»

2003

19

Резолюція № 60/141, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй, «Дівчатка»

2005

20

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами

2011

Проект закону про ратифікацію знаходиться на розгляді у ВРУ[4]

Таблиця 1. Нормативні засоби захисту прав жінок на міжнародному рівні відповідно до року прийняття документу


Варто відзначити, що для кращого розуміння суті та умов прийняття міжнародні нормативно-правові акти можна класифікувати в залежності від органу прийняття наступним чином:

  • прийняті в межах системи Організації Об’єднаних Націй;
  • прийняті в межах системи Міжнародної організації праці;
  • прийняті в межах системи Ради Європи.

Орган прийняття/

Організація Об’єднаних Націй

Рада Європи

Міжнародна організація праці

1

Загальна декларація прав людини

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Конвенція про примусову чи обов'язкову працю №29

2

Конвенція про політичні права жінок

Декларація Кабінету міністрів Ради Європи «Про рівноправність жінок і чоловіків»

Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності N100

3

Конвенція про громадянство одруженої жінки

Європейська соціальна хартія (переглянута)

Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять

4

Конвенції про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбу

Рекомендація № Rec (2003) 3 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про збалансоване представництво жінок і чоловіків у процесі прийняття політичних та суспільних рішень»

Конвенція про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками №156

5

Міжнародний пакт про громадські і політичні права

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами

6

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права

7

Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок

8

Декларація про викорінювання насилля щодо жінок

9

Пекінська декларація

10

Декларація Тисячоліття Організації Об’єднаних Націй

11

Резолюція № 60/141, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй, «Дівчатка»

Таблиця 2. Нормативні засоби захисту прав жінок на міжнародному рівні відповідно до органу прийняття документу


На думку М.Буроменського, рівноправність жінок і чоловіків є одним з основних принципів міжнародного захисту прав людини. Вона полягає в забороні будь-якої дискримінації за статевою ознакою. У найзагальнішій формі цей принцип закріплений у Статуті ООН як зобов’язання поважати права всіх незалежно від статі. У Загальній декларації прав людини 1948 року пере­лічені права і свободи також проголошені щодо всіх людей, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого положення[5]. Цей же принцип сформульовано в обох Міжна­родних пактах про права людини 1966 року, що закріпили у категоричній, імперативній формі норму про рівноправність статей: дер­жави зобов’язалися забезпечувати рівність чоловіків і жінок у користуванні всіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними та культурними правами[6].

Щоправда, лише частина з наведених вище документів мають обов’язкову юридичну силу (для держав, що належним чином висловили на них згоду), зобов’язують звітувати щодо виконання їх вимог, надають спеціальним міжнародним інстанціям повноваження контролювати таке виконання.

Окрім офіційних документів (прийнятих відповідними уповноваженими організаціями), міжнародною спільнотою було розроблено так звані «тіньові» нормативні інструменти захисту прав жінок. Зокрема, прикладом останніх є Загальна декларація прав людини із гендерної точки зору, що була створена для освітніх цілей 1992 року з ініціативи Латиноамериканського і Карибського комітетів із захисту прав жінок. Метою її є заохочення жінок не лише вивчати права людини, але також включати в цю структуру їх досвід, потреби і бажання, виражені їхньою мовою[7].

Задля цілей цієї статті ми в деталях розглянемо Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, оскільки саме її іноді називають Міжнародною хартією прав жінок[8], та Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, оскільки саме вона викликала найбільший резонанс в контексті ратифікації та імплементації в національне законодавство її положень.


КОНВЕНЦІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБЄДНАНИХ НАЦІЙ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ ВСІХ ФОРМ ДИСКРИМІНАЦІЇ ЩОДО ЖІНОК (CEDAW)

CEDAW, прийнята 1979р., стала першим імперативним міжнародним документом, що чітко визначав поняття дискримінації стосовно жінок: «будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі.[9]» Визначальним також стали положення статті 3 CEDAW, що зобов’язала держави, що ї ратифікували, вживати в усіх галузях всіх відповідних заходів щодо забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок з тим щоб гарантувати їм здійснення і користування правами людини та основними свободами на основі рівності з чоловіками.[10] Таким чином, на міжнародному рівні було офіційно визнано існування проблеми нерівного становища жінок та чоловіків в усьому світі та встановлено норми по її усуненню.

Безпосереднім розробником документу була Комісія ООН щодо статусу жінок, яка діяла з 1946 року, мала переважно жіночий склад і стала ініціатором цілого ряду досліджень правового статусу жінок в різних країнах світу[11].

CEDAW має важливе значення, оскільки, як вже зазначалось, окрім рекомендацій, містить ряд зобов’язань держав по забезпеченню та охороні рівних з чоловіками прав жінок у наступних сфера: освіти, праці, здоров’я, сім’ї, вибору громадянства тощо. Зокрема, держави-члени зобов’язуються:

- інтегрувати принцип рівності жінок і чоловіків у своє законодавство;

- скасувати закони, які дискримінують жінок;

- створити інституції, які б ефективно захищали жінок від дискримінації;

- забезпечити захист жінок від дискримінації з боку будь-яких осіб, організацій та підприємств;

- звітувати про законодавчі, судові, адміністративні чи інші заходи здійснені для виконання даної Конвенції.

Станом на 2017р. CEDAW була ратифікована 189 країнами[12]. Україна підписала її 1980 р., а ратифікувала менш ніж через рік – 1981р.

Для моніторингу виконання Конвенції був заснований Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (з однойменною Конвенції назвою – CEDAW), повноважний також давати загальні рекомендації щодо неї, розглядати звіти, подані державами відповідно до Конвенції. Саме у рекомендаціях CEDAW від 1989 та 1992 років міжнародна увага привертається до питання насильства проти жінок. Так, у 1989 році державам було рекомендовано включати у свої періодичні звіти інформацію щодо внутрішнього законодавства про захист жінок від всіх видів насильства (включаючи сексуальне насильство, насильство у сім’ї та сексуальні домагання на робочому місці), методи боротьби з цими явищами, наявність підтримки жертв насильства та відповідну статистику. У 1992 році у рекомендаціях CEDAW з’являються визначення гендерно-обумовленого насильства, висновки щодо необхідності здійснення державами конкретних дій щодо ліквідації всіх форм насильства проти жінок та відповідні настанови. Насильство проти жінок було визнане дискримінацією жінок та порушенням прав людини, що дозволило використовувати проти нього інструменти Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Так питання, яке до того фактично вважалось «приватною справою», було офіційно визнане загальною проблемою у сфері прав людини, що потребує державного та міжнародного втручання.[13]

Таким чином, за рахунок свого імперативного характеру CEDAW вплинула на формування внутрішнього законодавства у сфері захисту прав жінок держав, що ратифікували її, сприяла покращенню рівня допомоги жертвам насильства та встановленню відповідного покарання за такі злочини.


КОНВЕНЦІЯ РАДИ ЄВРОПИ ПРО ЗАПОБІГАННЯ НАСИЛЬСТВУ СТОСОВНО ЖІНОК І ДОМАШНЬОМУ НАСИЛЬСТВУ ТА БОРОТЬБУ ІЗ ЦИМИ ЯВИЩАМИ (СТАМБУЛЬСЬКА КОНВЕНЦІЯ)

Стамбульська конвенція була розроблена та прийнята під егідою Ради Європи 2011р. Метою її прийняття стала потреба у ліквідації насильства стосовно жінок, що набуло всеохоплюючого та безкарного характеру у деяких країнах. Заступниця генерального секретаря Ради Європи, Габріелла Баттаїні-Драгоні, зазначиа, що Стамбульська конвенція базується на розумінні того, що насильство стосовно жінок – вид гендерного насильства, яке чиниться над жінками тому, що вони жінки, і що насильство вражає жінок більше, ніж чоловіків[14].

У 1990-х роках Рада Європи посилила cсвою увагу щодо проблем гендерно-обумовленого насильства. Врешті, у 2005 році було прийнято План дій, який став поштовхом для запуску європейської кампанії щодо протидії домашньому насиллю. Дослідження Ради Європи показали, що національне законодавство в країнах-членах часто має низку прогалин і не виконується, а кількість служб та консультаційних центрів допомоги не відповідає потребам постраждалих. Результатом кропіткої праці стало затвердження тексту Конвенції, яку відкрили для підписання в Стамбулі в 2011 році.

Цю конвенцію інколи називають революційним документом, оскільки вона пропонує комплексний підхід щодо протидії домашньому та гендерно-обумовленому насиллю, а відповідальними за її реалізацію визначаються не лише державні органи, а також громадянське суспільство, недержавні установи та медіа.

Стамбульська конвенція , зокрема, має наступні особливості:

- переводить у площину реальних зобов’язань раніше декларативні положення щодо викорінення насильства проти жінок;

- детально перераховує види насильства проти жінок та пропонує змістовні визначення термінів;

- зобов’язує встановити кримінальну відповідальність за домашнє насильство, переслідування (сталкінг), сексуальні домагання, каліцтво жіночих геніталій, примусовий шлюб, та інші види насильства проти жінок;

- зобов’язує створити систему комплексної підтримки жертв насильства, в тому числі притулки та телефонні лінії допомоги;

- зобов’язує держави забезпечити доступність захисних заходів та встановлює нові підходи щодо розслідування та доказів у даній сфері;

- встановлює механізм моніторингу ефективності застосування положень Конвенції на практиці;

- зобов’язує створити систему збору статистичних даних про випадки насильства, підтримувати відповідні дослідження;

- забороняє виправдовувати будь-які акти насильства культурою, звичаями, релігією, традиціями тощо[15].

Конвенція була підписана 44 державами, а ратифікована – 22. Попри те, що Україна підписала її ще у 2011 році, вона і досі не ратифікована. Восени 2016 року ратифікацію Конвенції було відкладено, зокрема, через «нерозуміння» деякими депутатами термінів «гендер» та «сексуальна орієнтація». Також висловлюють думки щодо того, що однією з причин повільного поступу на шляху до її ратифікації є зосередження уваги влади на вирішенні більш нагальних проблем, як-от подолання кризи на Сході та покращення економічної ситуації[16]. Проте варто відзначити, що ратифікація Стамбульської Конвенції сприятиме підвищенню політичного іміджу України на міжнародній арені як країни, що послідовно дотримується взятих на себе зобов’язань у сфері захисту прав людини та основоположних свобод.

Позитивним в цьому аспекті є значна підтримка процесу ратифікації Стамбульської конвенції неурядовими громадськими організаціями, зокрема і міжнародним, МФО «Рівні можливості» у Верховній Раді України, та значною частиною освіченого населення країни.


Підсумовуючи зазначене вище констатуємо, що поступово відбувається гендерне реформування міжна­родного права, що має двоякий характер: з одного боку цей процес проходить під впливом реформування внутрішнього законодавства певних країн, а з іншого – саме він впливає на зміну останнього в країнах, що ще перебувають у стані розвитку та становлення демократії.



Матеріал підготувала Лілія Антонюк, юристка, спеціалістка із прав людини, консультантка проекту «Жінки-лідери змін в місцевих громадах».


[1] Для цілей цієї статті еквівалентами поняття «засоби» виступають поняття «інструменти», «способи», «методи» тощо.

[2] Світлана Сергеєва, Міжнародно-правовий захист прав жінок: історія і сучасність [Електронний ресурс: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2011_3/284.pdf].

[3] Відповідно до пункту «б» частини 2 статті 9 Закону України «Про міжнародні договори України», міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, для набрання ними чинності на території країни підлягають обов’язковій ратифікації [Електронний ресурс: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1906-15].

[4] Із текстом проекту закону про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами можна ознайомитись за посиланням: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60492.

[5] Частина 1 статті 2 Загальної декларації прав людини: Каждый человек должен обладать всеми правами и всеми свободами, провозглашенными настоящей Декларацией, без какого бы то ни было различия, как-то в отношении расы, цвета кожи, пола, языка, религии, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, имущественного, сословного или иного положения [Електронний ресурс: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015].

[6] М.В.Буроменський, Міжнародно-правовий захист осіб, що належать до певних груп населення/Міжнародне право: навчальний посібник [Електронний ресурс: http://radnuk.info/pidrychnuku/mishnarod-pravo/45-byromensk/755-s-5----------.html].

[7] Олена Пушкіна, Права жінок за міжнародним право та українським законодавством [Електронний ресурс: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=urykr_2013_12_4]

[8] Олена Зайцева, Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють [Електронний ресурс: http://genderindetail.org.ua/season-topic/genderne-nasilstvo/zahist-prav-zhinok-chomu-mizhnarodni-konventsii-pogano-pratsyuyut-134063.html].

[9] Стаття 1 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Для цілей цієї Конвенції поняття "дискримінація щодо жінок" означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі [Електронний ресурс: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_207].

[10] Стаття 3 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Держави-сторони вживають в усіх галузях, і зокрема в політичній, соціальній, економічній і культурній, всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок, з тим щоб гарантувати їм здійснення і користування правами людини та основними свободами на основі рівності з чоловіками [Електронний ресурс: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_207].

[11] Short History of the Commission on the Status of Women [Електронний ресурс: http://www.un.org/womenwatch/daw/CSW60YRS/CSWbriefhistory.pdf].

[12] Status of Convention on the Eliination of All Forms of Discrimination against Women as of 15/11/2017 [Електронний ресурс: https://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=IV-8&chapter=4&lang=en].

[13] Олена Зайцева, Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють [Електронний ресурс: http://genderindetail.org.ua/season-topic/genderne-nasilstvo/zahist-prav-zhinok-chomu-mizhnarodni-konventsii-pogano-pratsyuyut-134063.html].

[14] Оксана Хомей, Зволікати не можна, ратифікувати! Стамбульська конвенція та протидія насильству щодо жінок [Електронний ресурс: http://povaha.org.ua/zvolikaty-ne-mozhna-ratyfikuvaty-stambulska-konventsiya-ta-protydiya-nasylstvu-schodo-zhinok/]

[15] Олена Зайцева, Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють [Електронний ресурс: http://genderindetail.org.ua/season-topic/genderne-nasilstvo/zahist-prav-zhinok-chomu-mizhnarodni-konventsii-pogano-pratsyuyut-134063.html].

[16] Оксана Хомей, Зволікати не можна, ратифікувати! Стамбульська конвенція та протидія насильству щодо жінок [Електронний ресурс: http://povaha.org.ua/zvolikaty-ne-mozhna-ratyfikuvaty-stambulska-konventsiya-ta-protydiya-nasylstvu-schodo-zhinok/]