Інтерв'ю із Ганною Давиденко

Ганна Давиденко про українську жінку як лідера, що об’єднує навколо себе громаду, а також про ініціативи із захисту прав та можливостей жінок у Вінницькій міській раді


Пані Ганно, доброго дня! Перш ніж розпочати інтерв’ю, ми висловлюємо вам нашу подяку за те, що у своєму щільному графіку ви змогли знайти час для зустрічі з нами. Адже ви є не тільки депутаткою Вінницької міської ради, а й активною громадською діячкою, що постійно бере участь у численних проектах, спрямованих як на захист своєї громади, так і на просування та відстоювання прав жінок. Більше того, саме ви очолюєте Вінницький інститут Університету «Україна» та продовжуєте займатись науковою й викладацькою діяльністю. Стільки ролей одночасно одній людині виконувати, безперечно, складно! Поділіться своїм досвідом: що вимагає найбільше зусиль та дається найважче: політична діяльність, громадська активність чи, можливо, наукові дослідження?

Доброго дня! Традиційно в Україні на жінку покладається багато обов’язків. А сьогодні цього ще й вимагає час. Тому ми, українські жінки, щоб бути успішними, маємо стати проактивними в усіх сферах. Це, напевно, саме те, чим найбільше українські жінки наразі відрізняються від українських чоловіків. Чоловіку наше суспільство відразу робить бонуси: «Ти – хороший, бо ти – чоловік». Але жінці доводиться бути на декілька голів вищою у тій самій сфері. Більше того, наше суспільство постійно ставить жінку в якісь кліше та рамки: «Жінка – це домогосподиня», «Жінка – це мама», «Жінка – це дружина», «Жінка може працювати на рівні виконавця, трохи заробляючи собі грошей на косметику, але не на рівні керівника». Коли ж жінка починає претендувати на лідерство, хоче бути не просто виконавцем, а, наприклад, керівником якогось департаменту; директором школи, якщо вона вчитель; або, не дай Боже, у неї з’являється крамольна думка балотуватися у депутати і виграти – суспільство відразу починає стверджувати, що це не її особисті досягнення, а «хтось» посприяв. «Хтось» – це, як правило: родичі, чоловік, коханець, випадковий збіг обставин, будь-що, але не те, що вона справді може бути активною, розумною, професійною і вміти успішно поєднувати одночасно декілька соціальних ролей.

Тобто наше суспільство сьогодні висуває перед українською жінкою такі вимоги та претензії, що, на мою думку, жодна інша жінка у світі, може, і не змогла б витримати. Насправді кожній українській жінці варто поставити пам’ятник, тому що нам нав’язані такі умови, що ми, буквально, мусимо виживати.

Я займаюсь гендерними питаннями та, зокрема, захистом прав жінок. Для цього є цілком об’єктивна та практична причина: якщо ми проаналізуємо склад населення України, то жінок виявиться більше половини – 56%. А якщо перевірити кількість жінок при владі, не обов’язково в політиці, візьміть будь-яку сферу – яка там кількість жінок буде у відсотковому відношенні? Мізерна. Тоді виникає питання: а хто представляє наші інтереси? Гарним прикладом може послугувати Вінницька міська рада. Склад населення Вінниці мало чим відрізняється від загальної структури населення України: у нас теж більше половини – жінки. Проте у Вінницькій міській раді їх тільки 16%. Логічним для мене є запитання: хто представляє інтереси жінок у Вінницькій міській раді? І взагалі, якщо оглядати питання глибше, то варто визначитись із тим, що ми маємо на увазі під поняттям «інтереси жінок»? Як би комусь це не подобалось, йдеться не про зачіску чи одяг, до яких так часто звертаються у сексистських коментарях щодо жінок інтернет-користувачі. Насправді «інтереси жінок» передбачають високий рівень уваги до вирішення проблем соціальної сфери, розвитоку відповідальності обраного представника перед суспільством, демократизації суспільства, мінімізації корупції чи взагалі її подолання. І це твердження не є «персональною думкою Ганни Давиденко». Це доведений світовою практикою досвід. До речі, я цю думку вперше почула у Швеції під час дискусії зі своїми колежанками у рамках проекту «Місцеві політичні лідери – підтримка жінок в політиці». Я поцікавилась у них, чим відрізняється жінка-політик від чоловіка-політика. І, що мене тоді здивувало, мер одного зі шведських міст зазначила, що чоловіки між собою завжди можуть «домовитися» шляхом «обміну подарунками»: давай я проголосую за це рішення позитивно, але натомість ти мені даси преференції в бізнесі. На жаль, реалії України наочно демонструють цей негативний досвід, коли захищають не громадські, а власні інтереси. Натомість у Швеції в політику ідуть учителі, лікарі, соціальні робітники, тобто люди, які працюють з населенням та знають його проблеми і мають бажання відстоювати інтереси простих громадян.

Тож коли мене запитують, чому я, ректорка, голова громадської організації, успішна у своєму розумінні людина, доктор наук в 32 роки, вирішила стати депутатом, то моя відповідь завжди беззаперечна та виважена: як українська жінка, я розумію, що якщо сьогодні цілеспрямовані та активні жінки не будуть упливати на життя нашої країни та нашого міста зокрема, то перспективи для майбутніх поколінь дуже гнітючі. Я довго думала над тим, іти мені в політику чи ні, але події Революції Гідності змусили мене замислитися над питаннями глобальнішими, аніж просто вирішення завдань на посаді ректорки чи доктора наук. Я хочу розуміти, що зробила все можливе, аби хоча б наші майбутні покоління мали шанс на життя в Україні як демократичній країні, із правами людини, закладеними в основі її розвитку та існування. Мабуть, у зв’язку із цим я б сказала, що наразі здійснення політичної діяльності для мене, як жінки, в Україні є одним із найскладніших завдань.

Якщо ми говоримо про політичну діяльність, то прийнято вважати, що особа, яка вирішила нею займатися, має бути лідером та харизматиком, здатним повести за собою та запалити своїми ідеями. На вашу думку, чи важче жінці, аніж чоловіку (зокрема, у нашій країні), стати таким лідером? І якщо так, то чому?

Насправді ситуація, коли політичним лідером є саме така особа, яку ви описали, є природньою та невід’ємною для країн зі стабільною демократією.

В Україні ж дуже часто люди навіть не знають своїх депутатів, які, власне, є обраними ними лідерами. Як правило, тут здебільшого йдеться про чоловіків, бо жінок настільки мало, що, якщо жінка змогла пройти в місцеву раду, то її в будь-якому випадку будуть знати, оскільки вона стовідсотково доклала для цього зусилля та проявила лідерські навички й характер.

Ви знаєте, для мене образ української жінки – це образ берегині, яка може об’єднати навколо себе родину, громаду, суспільство. Відповідно я бачу українську жінку як лідера, адже у нас традиційно закладена повага до жінки. Але в радянські часи жінок використовували виключно як найману робочу силу, просто знищивши гідність та знівелювавши закладений потенціал. Згодом ситуація загострилася за рахунок 25-ти років незалежності, коли соціальна сфера, де зазвичай працювали та працюють жінки, стала сферою з найнижчими заробітними платами. Відповідно, жінка важко працює, але не заробляє достатньо для забезпечення нормальних умов життя своєї родини. Як наслідок, самооцінка жінки падає, вона перестає в себе вірити. Для прикладу, шведи, у яких із гендерною рівністю все гаразд, постійно реалізують численні програми для своїх жінок, щоб стимулювати їх до лідерства та самореалізації. Я думаю, що і ми, українці, повинні розвивати, або навіть не так – відновлювати лідерство українок, тому що воно закладено у нас генетично. Ще раз повторю, традиційно українська жінка – це жінка-лідер, це – центр, навколо якого об’єднуються. Я думаю, якби в нашій політиці сьогодні жінки становили більшість або хоча б 40%, то в нас не було б війни. Жінки би цього просто не допустили.

Пані Ганно, у контексті того, що жіноче лідерство в Україні та лідерські якості у наших жінок потрібно відновлювати, ви, як політикиня, що завжди досить активно відстоює свою позицію і в міській раді, і взагалі по життю, які б поради дали молодим та ще не досвідченим у цій сфері жінкам задля розвитку лідерських навичок?

Мабуть, перша порада така: перш ніж зголошуватися на будь-що, а особливо на лідерську позицію, потрібно чітко розуміти, куди ви йдете, що будете там робити та що на вас чекає. Відповідно потрібно бути справжнім фахівцем. Тому варто розпочинати з розвитку своїх компетенцій.

При цьому - ніколи не здавайтеся. Я свій шлях почала звичайним асистентом, потім уже був викладач, старший викладач, доцент, зараз я є професором; колись перемогла конкурс на завідувача кафедри, а потім конкурс на директора інституту. Я реалізувала себе в інституті як директор, показавши, що за три роки можливо зробити навчальний заклад успішним та соціально відповідальним. Адже наш інститут виконує дуже важливу на сьогоднішній день місію: ми навчаємо студентів із інвалідністю і є єдиними в регіоні, хто це робить. А відтак я зрозуміла, що можу бути корисною суспільству та громаді, і саме тому почала займатись політичною діяльністю. Коли ж я балотувалася, то була єдиною, хто пройшов одразу у дві ради по місту Вінниця: міську та обласну. Отож я постала перед вибором: у яку ж раду піти. Мої «досвідчені» колеги минулих скликань, а зазвичай це були чоловіки, давали практично однакову відповідь: «Яка різниця, яку раду ти обереш. Ти все одно будеш тільки кнопки натискати». І коли я прийняла рішення працювати у міській раді та прийшла на сесію вперше, то зрозуміла, що ж вони мали на увазі. Більшість депутатів справді просто «натискали кнопки» без дискусій та обговорення. Коли ж я підняла руку, щоб поставити питання – мене «не помічали». Спочатку я не могла зрозуміти, чому на мене не реагували та не надавали слова. Так і не отримавши відгуку, я не стала миритися з ситуацією, підвелася й зазначила, що відповідно до закону мені не мали права не дати слова. Звісно, міський голова не міг порушити закон – і мені надали слово. Тому, коли ти професіонал, коли знаєш свої права та відповідально ставишся до своїх обов’язків, то, власне кажучи, дуже важко буде не дозволити тобі бути лідером.

Безперечно, надзвичайно важливим є тайм-менеджмент. Сьогодні мені вдається завдяки правильному й раціональному плануванню часу ефективно виконувати всі покладені на мене обов’язки. Важливо вміти розставляти пріоритети: у мене є першочергові речі, які я мушу зробити, а потім уже все інше. І ще: я дозволяю собі помилятись, адже ми всі люди, а не роботи.

Тому основне, що я раджу – просто вірити у свої сили, мати більше впевненості: не потрібно боятися робити помилки, тому що «не святі горшки ліплять». Якщо ми (жінки) погоджуємось, щоб замість нас приймали рішення чоловіки, щоб питання, які «нам болять» (а це питання соціального захисту сім’ї, дітей, людей старшого покоління, суспільства загалом), вирішували чоловіки, то можна й далі «сидіти вдома» і нічого не робити, нарікаючи на відсутність лідерських якостей. Та якщо ми вже сьогодні усвідомимо власну відповідальність перед майбутніми поколіннями, то повинні об’єднувати свої зусилля і ставати сильнішими. У нас просто немає іншого виходу.

Дякуємо за такі корисні поради. І, продовжуючи вашу думку щодо того, що жінок при владі має ставати більше, як ви вважаєте, у чому полягає найбільша складність для жінки бути обраною, та які перешкоди їй доводиться долати на шляху до отримання мандата саме на місцевому рівні?

Насамперед це стереотипи, які існують, як не прикро, найбільше у голові самої жінки. Ті шаблони, уявлення, які вона має про себе. Спочатку треба побороти себе і сказати собі, що ти – сильна, що ти – можеш. Це набагато легше зробити, якщо є підтримка рідних людей, друзів. Аде, звісно, не варто забувати і про негативну роль стереотипів стосовно жінок у суспільстві загалом, про які ми говорили вище.

Іншою значною складністю для жінки є наявність широкого кола людей, які підтримають її прагнення. Чому люди об’єднуються в партії? Тому що партія – це перше, що має підтримати жінку, яка вирішує йти в політику. Тому дуже важливо запровадити гендерне квотування не лише на рівні виборчого законодавства, а й на рівні інститутів партії і зробити це законодавчо, щоб саме партії стимулювали жінок іти в політику, щоби жінка знала, що, якщо є членом партії, то вона там не одна і завжди матиме підтримку. Важливо зазначити, що, на жаль у нас поняття партії дещо дискредитоване через те, що під кожні вибори створюються нові політичні проекти лише заради того, щоб виграти на цих конкретних виборах, а на наступних виборах уже існують нові проекти. Тобто в Україні фактично немає стабільних інститутів, які можна назвати партіями, а не проектами. А тому, коли жінка приходить в політичний проект, є велика ймовірність демотивації.

Наскільки я зрозуміла із попередніх коментарів, одним із ключових, на вашу думку, заходів, що може допомогти жінкам стати більш видимими в політиці, зокрема, є запровадження квот у самих партіях. Та, повертаючись до вашої діяльності у Вінницькій міській раді й узагалі до функціонування цієї ради, чи могли б ви нам розповісти про те, чи існують у ній спеціальні інститути, які б сприяли консолідації дій щодо захисту прав жінок? Якщо так, то які? Якщо ні, то чому, на вашу думку, їх немає?

Ми створили депутатську групу «Рівні можливості». Це відбулося у квітні 2017 р. І, чесно вам скажу, над цим нам довелося працювати півтора роки. Основною причиною такої довгої підготовки було те, що регламент Вінницької міської ради апріорі порушує права депутата, обмежуючи його через установлення норми щодо можливості бути членом або фракції, або іншої депутатської групи. Насправді, довелося проводити майже підпільні перемовини, і, коли питання об’єднання мало виноситися на обговорення, то про це знало обмежене коло осіб. За півгодини до початку сесії я звернулась до депутатів, які попередньо надали усну згоду щодо входу в це об’єднання, зібрала у них заяви про вступ до нього, ми визначили керівний склад (вирішили, що це будуть три співголови: три представники різних партій). Згодом я просто вийшла на трибуну й зачитала про створення такого міжфракційного об’єднання, посилаючись на всі норми законодавства та заручившись листом підтримки від аналогічного міжфракційного депутатського об’єднання у Верховній Раді України. Я також оголосила, що в травні до Вінниці має прибути делегація жінок-мерів з семи країн світу й існування такого міжфракційного об’єднання в нашій міській раді буде позитивно сприйнято міжнародною спільнотою. Отже, фактично використовуючи жіночу хитрість і мудрість, нам вдалося створити це міжфракційне об’єднання. Варто зазначити, що міжфракційність об’єднання дуже важлива. Наприклад, у Вінницькій міській раді в нього входить 4 партії. Ми повинні показувати суспільству, що люди з різних політичних сил не просто можуть, а мусять об’єднуватися, коли йдеться про вирішення важливих для громади питань. А питання об’єднання депутатів з різних партій заради того, щоб захищати права людини, є першочерговим, основоположним моментом демократії, бо демократія – це передовсім повага до прав людини. Але ще раз хочу підкреслити, що у регламенті міської ради й досі діє такий дискримінаційний пункт.

І наостанок, чи могли б ви зазначити подальші плани вашого об’єднання: перший крок було зробити дуже важко, а як просувається його діяльність наразі та які проекти ви маєте на меті реалізувати? Чи заважають наразі функціонувати вам як об’єднанню?

Ні, ви знаєте, не заважають. Людина, коли щось хоче, то знайде спосіб, як це зробити – гарним є приклад створення нашого об’єднання. А коли людина не хоче, то вона знайде тисячу причин того, чому щось не вдасться.

У нас у Вінниці, окрім міжфракційного об’єднання, є досить значна кількість активної громадськості, з якою ми (депутатський корпус, який переймається гендерними питаннями) співпрацюємо. Так, саме Вінниця стала першим містом в Україні, яке прийняло Хартію рівності жінок і чоловіків. Я думаю, що наступним кроком можуть стати звернення до політичних партій з вимогою запровадження внутрішньопартійних квот для жінок у своїх статутах, а також до ВРУ щодо забезпечення норми не в 30%, а в 40% представників однієї статі у виборчих списках партії і, можливо, з передбаченням певних санкцій стосовно до тих суб’єктів, які цього припису не дотримуватимуться.

Пані Ганно, дякуємо за таку плідну розмову та корисні поради, від імені Благодійного фонду «Рівність і взаємоповага» бажаємо вам успішно продовжувати як політичну, так і громадську діяльність.

Дякую і вам за нагоду поділитись своїм досвідом з іншими цілеспрямованими жінками. Я сподіваюся, що моя історія надихне решту на активні дії та лідерство у своїх громадах.


Інтерв’ю провела та підготувала Лілія Антонюк, консультантка проекту «Жінки –лідери змін в місцевих громадах».