Захист прав жінок як потреба сьогодення

Розгляд теми захисту прав жінок варто розпочинати із визначення того, що права жінок є правами людини. Не існує окремих прав для жінок чи для чоловіків[1]. Проте концепція прав людини включає в себе права різноманітних груп людей, адже склад населення Землі не є однорідним. Зокрема, можна провести наступну їхню умовну класифікацію:

• За статевою ознакою (у вузькому розумінні фізіологічної статі): чоловіки та жінки;
• За ознакою наявності інвалідності: люди з інвалідністю та люди без інвалідності;
• За ознакою приналежності до домінуючої національної групи в країні: національні меншини та домінантна група;
• За віковою ознакою: малолітні, неповнолітні, повнолітні;
• За ознакою дієздатністі: недієздатні, обмежено дієздатні, дієздатні тощо.

Мал. 1. «Однаковість vs Справедливість vs Відсутність бар’єрів»[2]

Відповідно, не можна говорити про «однаковість»[3] при застосуванні цієї концепції до представників та представниць різних груп. Яскравим прикладом послуговує ситуація із правом на свободу пересування територією країни, яке передбачено Конституцією України[4]. Його використання людиною без інвалідності відбувається, зазвичай, на підсвідомому рівні. Та, в той же час, люди з інвалідністю, зокрема ті представники та представниці цієї групи, які страждають порушеннями опорно-рухового апарату та пересуваються на візку, вимушені докласти певних зусиль для його реалізації як самостійно, так і за зверненням до держави по допомогу: облаштування спеціальних пандусів у будівлях та транспортних засобах; забезпечення належної якості тротуарів (із врахуванням спеціальних показників щодо його ширини та покриття); навчання персоналу державних та комунальних інституцій щодо правильного поводження із людьми із інвалідністю тощо. Така ж ситуація має місце і у випадку, коли ми звертаємось до прав жінок. Президентка Міжнародного жіночого правозахисного центру «La Strada–Україна» – Катерина Левченко – зазначає, що понад 70% дзвінків на гарячу лінію «La Strada–Україна» щодо протидії насильству в сім’ї надходять від жінок.[5] Ці дані свідчать про об’єктивну необхідність підвищеної уваги держави до питання захисту жінок від домашнього насилля, а, відповідно – захисту їхніх прав на життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, які визнані в Україні найвищою соціальною цінністю.[6]

Більше того, окрім значного поширення гендерно-обумовленого насильства, жінки в Україні виступають як дискримінована група і в інших сферах: трудовій (прийом на роботу; існування «скляної стелі» та «скляного підвалу»; просування; доступ до керівних посад; рівень оплати праці), сімейній («берегиня домашнього вогнища», «турбота як робота»), публічній (доступ до політики та суспільного життя; відображення в медіа; сексистська реклама) тощо. У Доповіді Системи ООН в Україні на 66-й сесії CEDAW[7] 14 лютого 2017 року Ніл Волкер, Постійний координатор ООН, Гуманітарний координатор в Україні представив доповідь щодо реалізації CEDAW[8] в Україні, зокрема, відзначив:

«Ми глибоко стурбовані безпрецедентними викликами в Україні, які впливають на доступ жінок до рівних можливостей і прав, і особливо схвильовані чисельними фактами дискримінації жінок у різних сферах.

Причини можуть бути знайдені у патріархальних поглядах і стереотипах, а також у глибоко укорінених системних проблемах, що не були вирішені раніше. До них відносяться слабке верховенство права, застарілі системи соціального захисту, слабкий потенціал національних механізмів щодо поліпшення становища жінок, а також відсутність політичної волі. Збройний конфлікт серйозно погіршив системні проблеми і створив нові виклики і нові типи порушень прав жінок.»[9]

У зв’язку із цим критичної значущості набуває розуміння самими жінками засобів захисту своїх прав. Повертаючись до понятійного апарату підкреслю, що «захищати» ми можемо лише те право, яке вже є порушеним. Уникнути порушень прав можна за рахунок використання превентивних методів, таких як гендерне виховання з орієнтацією на ціннісну концепцію рівності; гендерний аналіз законодавства, політик та програм; гендерне бюджетування тощо.

Що ж до класифікації інструментів захисту, то авторка пропонує поділяти їх на нормативні та інституційні в залежності від характеру та форми застосування. До першої категорії ми відносимо нормативно-правові акти, посилання на які може бути здійсненні при обґрунтуванні існування порушення права (ознайомитись із ними ви можете у статті «Нормативні інструменти захисту прав жінок на місцевому та національному рівнях в Україні»;); до другої – інституції (органи/установи/організації/посадові особи), які можуть та мають сприяти відновленню порушеного права (перелік та інформація щодо способів звернення до конкретних інституцій розміщена у статті «Інституційні інструменти захисту прав жінок на місцевому та національному рівнях в Україні»).

Узагальнюючи зміст зазначених вище статей варто акцентувати на наступному:

• Формально в країні створена система законодавства як щодо захисту прав жінок, так і щодо становлення гендерної рівності в суспільстві, проте здебільшого вона є декларативною та потребує значної політичної волі задля практичного втілення (прикладом може послугувати ситуація із ратифікацією Конвенції із захисту жінок від усіх форм насильства[10]).
• В Україні почала розбудовуватися мережа органів/установ/організацій/посадових осіб, серед пріоритетних завдань яких є реалізація політики гендерної рівності як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому, що забезпечує функціонування інституцій щодо захисту прав жінок. Щоправда, і досі найбільш дієвими залишаються громадські організації, зокрема міжнародні, що надають допомогу жінкам-постраждалим від дискримінації та насильства (домашнього в першу чергу).
• Ключовим для захисту прав жінок є обізнаність самих жінок як зі своїми правами, так і з інституціями, які можуть надати допомогу в разі потреби.